#5роківагресіїРФ
16-18 липня 2014. Контрудар бойовиків. Сектор "Д" потрапляє в оточення.
Починаючи з 12 липня противник почав накопичувати свої сили в районі міст Сніжне, Торез та селах Степанівка і Дмитрівка. В основному це були бойовики Гіркіна з Донецька та Безлера з Горлівки. Удар по базовому табору в Зеленопіллі 11 липня, про що вже йшлося у одній з минулих статей, зірвав плани штаба АТО по розширенню буферної зони і створив умови того, що ініціатива перейшла до проросійських формувань. Не виключено, що данні про операцію сил АТО з района Зеленопілля та час їх концентрації в таборі були "злиті" росіянам, які одним махом на кілька днів викликали сум'яття на правому фланзі сектора "Д" і забезпечили бойовикам сприятливі умови для підготовки до удару по критичній точці прикордонного угрупування - напрямку Маринівка-Кожевня.
Операція сил АТО із взяття кордону під контроль, що почалася 12 червня, проводилася великим поспіхом - у військ, згідно президентського мирного плана, було тільки вісім днів, аби закрити кордон. Вхід у прикордонну зону контролювала висота 277 Савур-Могила та укріплене бойовиками село Дмитрівка, через яке проходили зручні переправи через Міус. Спроба зайти ще 12 червня на висоту 277 виявилась невдалою через хибні розвідданні і нерішучість командування, яке повіривши чуткам про висування ворожих танків, дало наказ колонні десантиків на відхід, хоча ті були готові продовжити бій і оволодіти висотою. Також було прийняте рішення, не ув'язуватися в бій за Дмитрівку, а обійти її, проклавши шлях до Ізварино через с.Кожевня біля самого кордону, де було облаштовано понтонну переправу. 20 числа кордон так і не було закрито, настало 10-ти денне одностороннє перемир'я, але і після відновлення бойових дій сили АТО не робили ніяких спроб оволодіти ключовими точками бойовиків, що нависали над "дорогою життя", якою забезпечувались підроздліи, які пішли далі уздовж кордону.
Вхід на дорогу вздовж кордону контролювався блокпостами сил АТО в с. Григорівка, Тарани, Маринівка та позиціями на висотах "Сокіл" (ближче до с.Маринівка) та "Браво" (ближче до КППВ "Маринівка"), де займали позиції десантники 79 аембр, та підрозділи 72 омбр включно із взводом САУ 2С3, на самому КППВ "Маринівка" розміщувались прикордонники. Ситуація починала загострюватись - після 11 липня обстріли як з території РФ, так і з боку контрольованої бойовиками території України стали регулярними і день від дня ставали все дужчими і тривалішими. 12 липня ворог обстріляв висоту "Браво" в результаті чого було знищено як мінінмум одну САУ з детонацією боєкомплекта. Конвої забезпечення постійно обстрілювались - першими проблеми з поставками відчули підрозділи біля Краснодона та Ізварино. Їм намагались скидати вантажі з літаків Ан-26, але не завжди вантаж доходив до адресата. 14 липня Ан-26 був збитий на висоті 6500 м і впав біля с.Давидо-Микільське. Загинуло двоє членів екіпажа, десантник, що супроводжував вантаж потрапив у полон, п'ятьох інших членів екіпажу або врятували бійці 8 полку СпП, або вони самі вийшли до українських позицій. Таким чином, вже в середині липня стала вимальовуватись криза постачання на лівому фланзі сектора "Д", що суттєво знижувало бойовий потенціал частин та негативно впливало на їх морально-психологічний стан.
Починаючи з 13 липня, противник проводив розвідку боєм в напрямку Тарани і Маринівка. Не дивлячись на те, що штаб АТО мав інформацію про накопичення сил ворога на правому фланзі сектора "Д", заходів щодо посилення позицій здійснено не було (та і при бажанні це посилення можна було здійснити лише послабивши інші напрямки на кордоні). В цей же день за словами генерала Назарова кордон перетнула величезна колона авто- і бронетехніки і військово-політична верхівка всерйоз очікувла російського вторгенння - це залишало замало простору для маневру у ріеннях. По колонні було нанесно повітряний удар, Назаров характеризує втрати ворога як "співставні з нашими у Іловайську", але підтверджень цьому поки ніде немає. Втім, у наступні дні вторгнення не відбулося і в штабах видихнули. І як виявилось, зарано.
Напередодні 16 липня з Маринівки до Зеленопілля було забрано підрозділ 72 омбр - два танка і частину піхоти. В селі на блокпосту залишилось лише 27 військових НГУ - змішаний підрозділ 9 полку СпП "Гепард" і 13 батальона НГУ (принаймі від них був БТР-60ПБ, на який "гепардівці" причепили свою емблему) та одна несправна БМП-2 72 бригади з екіпажем. В ніч на 16 липня противник почав артилерійсько-мінометний обстріл Маринівки, також було завдано ударів по висотам "Сокіл" і "Браво" і по переправі біля Кожевні. Після артпідготовки розвідгрупа противника з боку Степанівки вирішила наскоком увірватись в село на легковиках, але була зустрінута вогнем нацгвардійців і ретирувалась. Тоді в атаку пішли основні сили - з кількох напрямків на Маринівку наступало більше сотні бойовиків із НЗФ "Рязань" та Безлера, яких підтримувало чотири одинці бронетехніки (з них як мінінмум один танк, хоча за іншими данними було задіяно два танкових взвода). Нацгвардійці відкрили хаотичний вогонь у відповідь, але протистояти вогню бронетехніки не могли і почали відходити. На блокпосту залишився лише командир роти "Гепрада" лейтенант Богдан Завада, який залишився прикривати відхід своїх підлеглих. Пострілом гранатомета він спалив ворожий БТР-80, потім ведучи вогонь з автомата знищив і поранив до 10 бойовиків і загинув у тому бою. Тіло Богдана Завади не знайдено до цих пір. За мужній опір ворогу йому посмертно було присвоєно звання Герой України...
Десантники з позиції "Сокіл" на БТРах під прикриттям мінометного вогню поспішили на допомогу бійцям НГУ, але знайшли їх вже у кукурудзяному полі за селом. Десатники увійшли у вогневий контакт з бойовиками і, забравши НГУшників відійшли на свою позицію. Частина бойовиків, зіткнувшись з десантниками, вочевидь вирішила, що "укропи" будуть атакувати з бронетехнікою і... теж відійшла з блокпосту в Маринівці. Це стало причиною трагічної події - на допомогу "Гепарду" висунувся взвод 28 омбр. Оскільки по каналах зв'язку пішла хибна інформація, що 79 аембр вибила бойовиків з Маринівки і закріпалсь, одеські піхотинці були впевнені, що в селі свої, але на підході до Маринівки їх прямо на марші обстріляв танк бойовиків. Один із снарядів уразив БМП, тоді загинуло четверо військовослужбовців. Решта взводу вийшли з-під обстрілу і приєднались до десатників на позиції "Сокіл". "Гепардівці" ж були повністю деморалізовані тим, що відбулося і категорично відмовились продовжувати виконувати бойове завдання. Вони твердили, що їх вже мають забрати по ротації, що у них важко поранений офіцер, якому треба допомога. Зрештою, вони віддали зброю десантникам і перейшли на територію РФ, де передали пораненого майора Якушина в лікарню м.Куйбишево, але 17 липня той помер. Російська влада не чинила перепон "гепардівцям" і ті скоро повернулись в Україну.
Протягом того ж дня 16 липня ворог намагався знищити підрозділи сил АТО на позиціях "Сокіл", "Браво" і "Граніт". Ситуація ставала вже зовсім критичною - після потужних обстрілів ворог раз за разом намагався штурмувати позиції і штаб АТО для виправлення ситуації задіяв штурмовики. Проте ворог збив один Су-25 з ПЗРК. Штурмовик впав в районі Григорівки, пілот був врятований. Ще один штурмовик був уражений ймовірно ракетою Р-27Т з російського винищувача МіГ-29 через кордон, але пілоту вдалося посадити пошкоджену машину. Бойовики стверджують, що обидва штурмовики були уражені з ПЗРК зенітниками батальона "Степь", що складався переважно з російських найманців і діяв з Дмитрівки в напрямку Кожевні. Саме цей батальон 17 чи 18 липня провів диверсійну атаку на понтонну переправу в Кожевні, уразивши її з мінометів, в той час, коли по ній пересувлась колонна з боєприпасами. Переправі було нанесено пошкоджень, але вона ще деякий час продовжувала функціонувати. Проте нечисленні конвої, які ще вдавалось проводити через пошкоджену переправу фактично всі знищувались на дорозі ворожими ДРГ, мінометними ударами і ПТРК. Вже 18 липня штаб АТО визнав, що угрупування сектора "Д" оточене. Перспектив на скоре деблокування не було через хронічну нестачу сил - значна частина була задіяна на Лисичанському і Луганському напрямку, інша частина була зайнята на напрямку Донецьк-Горлівка. Над більш ніж трьома тисячами українських військових нависла загроза тотального винищення під безперервними обстрілами і атаками ворога.
